Розділ1
Минулого літа довелося мені бути у відрядженні в столиці. Швидко владнав усі справи, до потяга лишався час, і я вирішив потинятися містом. Іду собі навмання аж бачу: афіша із запрошенням відвідати виставку еротичної фотографії В. Щербанського. Хм, а чом би й ні? В усякому разі це краще, ніж вештатися вулицями під пекучим сонцем.
Заплатив якусь дрібницю за вхід і потрапив у велику прохолодну залу і, як виявилося згодом, у не відомий мені досі світ з його правилами, стосунками та специфічною мораллю.
Відвідувачів було мало, і я зрадів, бо ж кому подобається, коли тобі в спину дихає юрба й коментує побачене? А на виставці еротичного фото тим більше!
Високий рівень робіт було помітно з першого погляду. Фотографії, навіть відверті, бентежили, але не викликали відрази, були виконані майстерно, зі смаком і відчуттям такту, а одна мене просто вразила.
– Прекрасно! Неймовірно! – вирвалося у мене мимоволі, і це почув високий худорлявий чоловік середнього віку з акуратною борідкою, в чорній футболці й подертих джинсах.
– Вам подобається? – спитав він, наблизившись.
– Дуже! – сказав я, радий можливості поділитися враженнями. – Оце і є справжня еротика! Здається, що жінка позує саме для тебе і хоче тільки тебе! Який красномовний погляд! Яка експресія! Це просто геніально! Шкода, що я не розбираюся в цій темі, але на мене це фото...
– Ну що ви? – заперечив незнайомець, – В цій темі розбирається кожен чоловік!
– Можливо, – не став я сперечатися. – Та ви тільки подивіться, хіба ця фотографія не прекрасна? Щось неймовірне, чи не так? І ця, праворуч, теж непогана! Справжнє диво! Ніяк не сподівався отримати настільки глибоке естетичне задоволення від звичайних, навіть не кольорових знімків!
– Я радий, – сказав мій співрозмовник, задоволено усміхаючись.
– Радий? – здивувався я. – Чому? Чому ви радієте?
– Бо я автор цих фотографій, – мовив незнайомець з гордістю.
– Он як? То ви і є той самий В. Щербанський?
– Так, Щербанський Василь Петрович до ваших послуг.
– Дуже приємно! А я Вадим.
– І мені приємно, – усміхнувся фотограф, а потім звернувся до мене серйозно: – Вадиме, не могли б ви пояснити, чим вам сподобалось це фото? Що саме вас приваблює? На ньому зображена повністю одягнена жінка, тож на цей знімок мало хто звертає увагу, всі квапляться побачити щось більш відверте.
– Що мене приваблює? – розгубився я. – Ну... не знаю... Мабуть, погляд. Еге ж, погляд. А ще поза. І непорядок в одязі теж... так-так, досить промовистий непорядок. А може, все разом... На жаль, не можу пояснити. Та й навіщо вам моє дилетантське судження?
– Повірте, Вадиме, ваша думка для мене важлива. Тисячі відвідувачів бачили цю світлину, та лише одиниці змогли розгледіти в ній те, що бачу я. І ви серед цих небагатьох.
– Дивно... Але ж я й справді не знаю!.. І взагалі, все це випадково. Я випадково опинився тут, випадково цей знімок привернув мою увагу і викликав певні емоції. Можливо, ця фотографія мені щось нагадала. Чи, може, я підсвідомо був готовий сприймати усі зображення як еротичні і якби побачив це фото в журналі з підписом “піаністка” чи “бібліотекарка”, то й не звернув би на нього уваги.
– Цікаво... Ви справді не звернули б на цю фотографію уваги?
Я уважно подивився на фото, і знову мене охопило відчуття інтимного зв’язку між мною та жінкою на фотографії, настільки сильне, настільки явне і водночас настільки невловиме, що бракувало слів, щоб це описати.
– Звернув би, – погодився я і зітхнув. – Так, звернув би. Є в ньому щось таке... дуже знайоме... якась напруга чи, може... як би це сказати...
– А жінка вам сподобалась?
Я ще раз подивився на знімок, бо з подивом усвідомив, що жінку зовсім не пам’ятаю! Ні, гарною її назвати, мабуть, не можна... Звичайна. Навіть трохи вульгарна.
– Ви мене провокуєте? – ухилився я від відповіді.
– Ні. Отже? Сподобалась? – наполягав фотограф.
– Ну, вона, скажімо, не на мій смак. Мені подобаються жінки іншого типу.
– Але цього разу вона здалася вам привабливою, – зауважив пан Василь, і це було не питання, а констатація факту.
– Так, – не став я сперечатися.
– Я вам не набрид? – схаменувся раптом Василь Петрович.
– Зовсім ні! Не часто вдається поспілкуватися з автором робіт!
– А що ви скажете, якщо я супроводжуватиму вас виставкою?
– Вважатиму за честь, – відповів я ввічливо, намагаючись, щоб мої слова звучали переконливо, бо зовсім не був упевнений, що такий супровід принесе мені задоволення. Можливо, жодна з наступних робіт мені не сподобається, і доведеться бути нещирим, адже Василь Петрович захоче почути мої оцінки й сподіватиметься на похвалу.
“Та якого біса?! – розізлився я сам на себе. – Не буду я кривити душею, я ж не напрошувався! Не сподобається якась фотографія, то так і скажу!”
Я рушив наміченим маршрутом, намагаючись знайти фото, яке можна було б розкритикувати. Деякий час ми рухались мовчки, нагода для критики не траплялась, а Василь Петрович поводився бездоганно й намагався бути непомітним. Я розслабився і насолоджувався кожною світлиною. Мені подобалось усе! Та й що може бути прекраснішим, ніж оголене жіноче тіло?
Краєм ока я помічав, що Василь Петрович уважно спостерігає за моєю реакцією, наче хвилюється, як студент перед екзаменатором, та це мене ніскільки не турбувало.
Нарешті, майже в самому кінці експозиції, ми опинилися перед стендом з фотографіями жіночих облич, і я знову відчув, як в мені зростає незрозуміле хвилювання. Я вдивлявся у кожне фото й усвідомлював, що між ними є щось спільне й дуже знайоме, але що саме?
Раптом мене осінила догадка!
– Василю Петровичу! Признайтеся, фотографії цих жінок були зроблені в момент оргазму, правильно?
– Саме так! – зрадів той. – Ви здогадалися! Важко було це зрозуміти?
– Ні, не важко. Хоча розуміння прийшло не зразу.
– Може, ви лікар-сексолог? Чи сексопатолог?
– Ні! – розсміявся я. – Скоріше, навпаки!
– Що значить “навпаки”?
– Моя професія пов’язана з точними науками, – відповів я ухильно.
– Значить, ви дуже спостережливий, – сказав Василь Петрович. – Мало хто здогадується, що трапилося за мить до того, як спрацював затвор фотоапарата. Фотографії на цьому стенді майже нікого не цікавлять, я боюся навіть, що відвідувачі не бачать у них нічого еротичного і дивуються, навіщо вони тут.
– Аж не віриться! Як на мене, вони одні з найкращих! А також та, біля якої ми познайомилися... І вона там не одна така. Хм... Здається... Здається, я здогадався. Ті, перші фотографії, були зроблені “до”? А ці “в момент”, правильно?
– Правильно.
– Тоді можна припустити, що ті, між ними, так би мовити, “в процесі”?
– Так, – погодився Василь Петрович.
– З цього випливає, що ці знімки ви робили... – почав я впевнено, та вчасно схаменувся і замовк, усвідомивши, що ледь не переступив межу пристойності.
Здається, Василь Петрович зрозумів, що я хотів сказати, але змовчав, тільки щось в його обличчі змінилося, а я повернувся й пішов далі, картаючи себе за недоречну балакучість. Яке право я маю пхати свого носа куди не слід?
Залишалося мало фотографій, яких я ще не бачив. Виставка закінчувалась зображеннями щасливих жінок, по вінця переповнених радістю, ці знімки начебто випромінювали світло, і це був останній пазл у картині талановитого фотографа, яку я розшифрував. У мене вже не лишилося жодних сумнівів.
– Василю Петровичу, – урочисто звернувся я до автора. – Ви дуже талановитий художник! Я бачив немало еротичних фотографій, але ваші вищі всіляких похвал! Я начебто подивився фільм про кохання, яке починається з прелюдії й закінчується... кхм... кульмінацією, яка, в свою чергу, стає джерелом радості! Дозвольте подякувати вам і висловити моє щире захоплення!
Василь Петрович широко усміхався.
– А я дякую вам, Вадиме. Про таких цінителів, як ви, художник може тільки мріяти! Ви зрозуміли все, що я хотів донести до публіки, зрозуміли, чому фотографії розміщені саме в такому порядку та ще й вгадали, яким чином були зроблені деякі з них.
Фактично, це було зізнання, й воно змусило мене почервоніти. Що ж це виходить, Василь Петрович прочитав мої думки?!
– Невже ви думаєте, що... що я насмілився... що я подумав, що ви... – почав я незграбно виправдовуватися, але Василь Петрович не дав мені договорити.
– Знаєте що, Вадиме? Хочете подивитися найкращі мої фотографії?
– Як? А ці? Хіба ви обрали для виставки не найкращі? Які ж тоді найкращі? Так, звичайно, хочу!
– Ви потім зрозумієте, чому я не виставив фотографії, які вирішив показати вам. Ні, не з міркувань цензури. Просто... я їх ніколи не виставляю. І нікому не показую, ви будете перший. Тут недалеко, ходімо?
Я вагався, бо, чесно кажучи, не повірив у таку неочікувану й незрозумілу прихильність незнайомця. На мить все це мені здалося навіть якоюсь пасткою! Адже відомо, що серед творчих людей відсоток осіб нетрадиційної орієнтації з якихось незрозумілих причин вищий за середній! Може, цей Щербанський саме такий? Я ставлюся до гомосексуалістів толерантно, але раптом я цьому фотографу сподобався й він почне чіплятися з неприйнятними для мене пропозиціями?
Але ж фотографії на виставці недвозначно свідчили про його гетеросексуальність! Я губився у здогадках і трохи побоювався, але відмовлятися було вже пізно.
Розділ2
Ми вийшли в теплий літній полудень, попетляли дворами й опинилися на горбатій і в латках асфальтованій дорозі, що вела в бік приватного сектору. Невдовзі Василь Петрович повернув до залізного, фарбованого ядуче синім паркану і відчинив хвіртку, пропускаючи мене вперед. Я опинився у дворі, що нагадував звичайний сільський двір, порослий травою. Будинок, до якого вела стежка, викладена тротуарною плиткою, був невеликий, охайний і зовсім не сучасний, тож я мимоволі подумав, що такий талановитий художник міг би дозволити собі пристойніші апартаменти. Хоча, спробуй зрозуміти цих митців! Їм, певно, не до побутових зручностей, вони усі в творчості!
Вхідні двері привели нас у веранду, де з одного боку стояв покритий клейонкою стіл та дві табуретки, а з другого – сервант з посудом явно ще радянського виробництва. На стінах висіли полиці з порожніми банками, глечиками, старими каструлями й усякою всячиною. Минувши ще одні, солідніші двері, оббиті чорним дерматином, ми опинилися у великій кімнаті, яка служила одночасно кухнею і вітальнею.
Всередині теж було чисто, охайно, але старомодно й незатишно. Жодної серветки чи якоїсь із тих дрібниць, які свідчать про жіночу присутність.
Василь Петрович запропонував мені розміститися на продавленому дивані, перед яким стояв полірований журнальний столик, а сам почав снувати між шафами та холодильником, щось нарізаючи й розкладаючи по тарілках з явним наміром пригостити гостя, а я тим часом роззирався навкруги.
З кухні-вітальні виходило троє дверей. Одні вели в спальню, де виднілося двоспальне ліжко з торшерами по різні сторони та бік полірованої шафи. Інші двері вели у фотомайстерню, бо там я помітив штативи, освітлювачі, штори й усіляке приладдя для зйомок. За третіми дверима, певно, знаходився санвузол.
Навпроти дивана висів портрет жінки. Спочатку я не звернув на нього уваги, але, закінчивши огляд помешкання, встав і підійшов ближче. Чорно-біле фото, зроблене в той момент, коли людина не позує й поводиться натурально. Саме такі знімки мені подобаються найбільше.
Василь Петрович з двома тарілками в руках підійшов до мене і зупинився, пильно вглядаючись в портрет через моє плече.
– Це Настя, моя колишня дружина, – пояснив він.
– Гарна, – сказав я.
Справді, жінка була гарна, але не як модель, а інакше, по-домашньому, красою сімейного затишку і тихого щастя.
– Колишня? – перепитав я. – Вона... жива?
– Жива, – відповів Василь Петрович і зітхнув. – Покинула мене. Вже давно.
– Бачу, ви й досі шкодуєте.
– Шкодую. Дуже шкодую.
– А як так вийшло? Покохала іншого?
– Довга історія. І сумна. Давайте перекусимо, Вадиме, не знаю, як ви, а я голодний.
Ковтнули по келишку якогось особливого запашного коньяку й почали закушувати. Я глянув на годинник, і Василь Петрович помітив це.
– Поспішаєте?
– Та ні. Потяг через три години. До вокзалу за півгодини доїду? Здається, це недалеко.
– За півгодини навіть пішки дійдете. А чому потяг? Маршруткою можна куди завгодно доїхати значно швидше.
– Можна, але потягом комфортніше. Та й мешкаю я біля вокзалу, мені зручно.
Василь Петрович налив по другій. Ми мовчки жували бутерброди, час збігав, мені кортіло побачити обіцяні фотографії, але нічого не відбувалося. Щоб зрушити ситуацію, я вирішив почати здалеку.
– Василю Петровичу, де ви вивчилися на фотографа?
– В гуртку “Юний фотограф” при Будинку піонерів.
– О, так ви здобули серйозну освіту! – відповів я жартом на жарт.
– Авжеж.
– І цього вистачило?
– Цілком.
– А якщо серйозно?
– Якщо серйозно, то я самоучка. Та це навіть краще. Мене не обмежували правила.
– Я б не погодився, що не мати відповідної освіти – це добре, але вам, звісно, видніше.
– Бачите, Вадиме, якби я був хірургом – це одне, а в такій справі як фотографія бути самоучкою зовсім непогано, саме самоучки й досягають найбільших успіхів.
– Хм... у цьому щось є... А коли ви почали фотографувати?
– У сьомому класі. Батьки подарували мені фотоапарат, і я так захопився, що не розлучався з ним ні вдень, ні вночі!
– Я теж пройшов через це! Але мені швидко набридло. Фотографуй, потім проявляй, потім друкуй фотографії – це віднімало стільки часу!
– Це правда, мороки багато, особливо з кольоровими фотографіями. Плюс дефіцит усього, починаючи з плівки, закінчуючи реактивами...
– І все ж ви витримали, не здалися.
– Кажу ж, захопився. А коли людина захоплюється, труднощі її не лякають. До того ж, перші успіхи сповнювали мене ентузіазмом.
– Якими ж були ваші перші успіхи?
– По-перше, перемога в конкурсі Будинку піонерів, диплом я й досі десь зберігаю. А згодом мої фотографії почали з’являтися в місцевій пресі, потім в більш солідних виданнях і, нарешті, в журналі “Советское фото” – уявіть, як це мене надихало!
– А що ви фотографували?
– Та все підряд! Куточки нашого міста, природу, тварин, виробництво, окремих людей, одним словом, все, що потрапляло в об’єктив!
– А в якийсь момент відкрили для себе еротичну фотографію.
– Еге ж.
– Ну, і коли ж це трапилося? Не в підлітковому ж віці!
– Та ясно... Значно пізніше.
– Не хочете розказувати? – вловив я зміну в тоні співрозмовника.
– Чому ж? Розкажу, ніякого секрету в цьому нема.
Він встав, пішов до серванта і повернувся звідти з більшими, власне, коньячними келихами, розлив залишки напою і першим випив до дна. Я зробив те саме, і в голові у мене почало трошки туманитися.
– Що ж, – продовжив Василь Петрович, доївши бутерброд, – слухайте...
Далі буде…