Розділ1
В один із тих ранків початку вересня, коли осінь ще не вступила у свої права і день обіцяв бути по-літньому теплим, Василь зупинив автомобіль біля свого дому, зайшов у двір, минув клумбу, що тішила око розмаїттям квітів, і штовхнув вхідні двері. Зачинено... Щось тут не так, не повинно бути зачинено, адже Каті сьогодні на третій урок...
Обережно повернув ключ у замку, щоб той не клацнув, і пішов, крадучись, коридором по килимовій доріжці.
У кухні нікого. В спальні навпроти теж. В кінці коридору ліворуч та праворуч дитячі, прямо – велика кімната з телевізором, столом та диваном. Двері, що вели в неї, завжди відчинені, були чомусь закриті, і Василь вже не сумнівався, що закриті вони не даремно, що саме за ними ховається те нехороше й тривожне, заради чого, власне, він повернувся з роботи, і вже уявляв собі озброєного злодія, що заліз у хату та нишпорить по їхніх речах, а Катя, бідолашна, лежить зв’язана з кляпом у роті, а може, непритомна чи вже й зовсім нежива! Серце стиснулося від такого жахливого припущення.
Підійшов ближче й прислухався. З кімнати долинало ледь чутне сопіння та стриманий стогін. Тихенько прочинив стулку й похолов: Катерина, його кохана і вірна дружина, лежала на підлозі між столом та диваном, розставивши голі ноги, а між цими голими ногами ритмічно й завзято підстрибував міцний білий зад їхнього сусіда Миколи. Василь заціпеніло дивився на знайому коротко стрижену потилицю, м’язистий торс, на рожеві жіночі п’яти, що колихалися у повітрі в такт із чоловічими сідницями, і не вірив своїм очам. Невже все це відбувається насправді? – думав відсторонено. Як же так?.. цього не може бути, мені здається!.. Впіймав переляканий погляд Катерини, й нескінченно довгу мить вони дивилися одне одному у вічі. І раптом на Василя найшло, накотилося, вдарило у скроні, в потилицю, аж в очах потемніло, він обережно причинив двері, на ватних ногах вийшов з дому, взявся за хвіртку й завмер, насилу долаючи бажання повернутися, перешкодити, роз’єднати ці голі, охоплені жагою насолоди тіла, і чітко усвідомлював: марно... Марно і пізно, це нічого не дасть, не врятує й не виправить, і так хотілося вірити, що все це йому примарилося, здалося, але в той же час точно знав: не примарилося і не здалося, а все ще продовжується просто зараз, у цю мить, у його домі, а він стоїть тут, як пришиблений, і не знає, що робити, і взагалі, що роблять у таких випадках, і відчував злу досаду, що виявися зовсім не готовим до такого... такого... до такої гидоти!..
Їхав, зціпивши зуби та глибоко дихаючи, щоб вгамувати серце, що плигало в грудях, ледь не стогнав від розпачу, відчуття бруду в душі та на тілі, наче йому на голову вилили відро помиїв; від того, що нічого вже не буде, як раніше, що його світлий, радісний і надійний світ розсипався на друзки, і гарячково намагався придумати якийсь такий спосіб, якусь таку лінію поведінки, яка мусить обов’язково існувати, бо ж не він перший, з ким трапилося подібне!.. щоб все це витримати та знайти сили жити далі, і як взагалі можна жити далі після такого... такого... о, Боже!.. і боявся, що доведеться розмовляти з Катериною і знову переживати ці жахливі секунди, і не уявляв, що він казатиме Каті і що вона казатиме у відповідь, і, може, це вже кінець... і йому робилося і страшно, і соромно чомусь...
Цей ранок не відрізнявся від інших таких же ранків. Як завжди, о сьомій був уже на роботі, привітався зі сторожем, поговорили про те, про се... Пройшов у кабінет з табличкою “Директор” та його іменем на дверях: “Охріменко Василь Петрович”, переглянув учорашню пошту, відкрив щоденника, перечитав план на сьогодні й зробив деякі помітки.
Як завжди, рівно о дев’ятій, постукала Оля, молоденька секретарка, просунула у двері кучеряву руду голову і радісно привіталася. Провів коротку традиційну нараду, пройшов територією заводу, повернувся, зробив кілька дзвінків у справах, а потім зайшла Ольга, чимось схвильована, і сказала:
– Василю Петровичу, вам слід поїхати додому.
– Чому? – здивувався.
– Так треба.
Зрозумів, що Оля щось знає, але не хоче йому казати, тому не наполягав, попередив заступника і поїхав, пригадуючи стурбовані очі Ольги, перебираючи в голові варіанти та все більше непокоячись.
Розділ2
Микола вихлюпнув сім’я Катерині на живіт і застиг, важко дихаючи. Катя теж не рухалась. Відсапавшись, Микола підвівся і, як був голий, пішов у ванну, сполоснув над раковиною геніталії, витер їх рушником, що висів на гачку, і повернувся в кімнату. Катя, вже одягнена, стояла біля вікна і понуро дивилася в сад. Микола взяв її за плечі, повернув до себе, обняв, притиснувся своїм міцним тілом.
– Дякую, крихітко, – мовив тихенько, цілуючи у скроню.
Катя мовчала.
– Що з тобою, Катю?
– Нічого. Іди вже, – мовила похмуро.
Щось ішло не так. Не так, як він звик. Довго, дуже довго Микола намагався звабити Катерину, улещував, упадав біля неї, аж нарешті вона здалася, поступилась, запросила до себе, вибрала час, коли нікого не буде вдома. На ліжко не пустила, ні-ні, це чоловікове місце, на диван теж, а тут, на килимі, можна.
І коли він досяг того, чого хотів, щось невловимо змінилося. Він усе робив правильно: вміло пестив Катю, шепотів ласкаві слова, а коли вона була готова, обережно ввійшов... і все йшло, як завжди, і неодмінно мусило закінчитися, як завжди... та раптом Катя напружилась, заклякла, і Микола зрозумів, що вона його не хоче і що всі його старання виявляться марними. Такого з ним ще не траплялося!..
Вони з Охріменками сусіди. А з Катериною ще й колеги, працюють в одній школі. Він фізрук, вона вчителька української мови та літератури, обоє одружені, у Миколи син, у Каті двоє дітей: Сашко, старший, та Іринка, на рік менша, ходять до школи. Катя слідкує за собою й у свої тридцять три виглядає як дівчинка, та й Микола у формі – м’язисте, треноване тіло і неабиякі чоловічі здібності, не раз перевірені на місцевих жінках. Досі його партнерки залишалися задоволеними й хотіли ще і ще. Тільки не цього разу!
Що ж, ніколи думати, за 15 хвилин у Миколи урок. Швиденько одягнувся й побіг.
Катя пішла у ванну, стала під теплий струмінь, змивала слизькі залишки сперми, поцілунки Миколи, які несподівано стали їй неприємними, а в голові переляканими птахами металися думки. Невже це все-таки трапилося з нею? Невже вона насмілилася зрадити Василеві? Дивилася на свої руки, ноги, груди і не впізнавала їх, наче бачила вперше, і здавалося, що її тіло стало чужим, вже не належало їй, бо вона дозволила торкатися його чужому чоловіку, торкатися усюди, в недозволених місцях теж... і не тільки торкатися, не тільки!.. Невже їй не було гидко? Ні, гидко не було, було приємно, вона пам’ятала, що було приємно... але тепер їй хотілося, щоб було неприємно, щоб це не виглядало як задоволення, вона не хотіла почуватися винуватою, вона б воліла почуватися жертвою, ну, бодай трошки!... чи хоча б обдуреною, ошуканою, і зараз те, що сталося, здавалося їй таким нереальним і безглуздим, наче було не з нею, а з іншою жінкою з оцим чужим тілом... і в той же час із пекучим соромом усвідомлювала: ніяка вона не жертва, і все це було насправді, було саме з нею, з її власної волі й бажання... і ніяк не могла зрозуміти, чому вона так довго трималася, а сьогодні уступила Миколі.
Чому, ну чому вона здалася, чому погодилася?! Треба знайти хоч якесь виправдання, адже Василь усе бачив і обов’язково вимагатиме пояснень!.. О, Боже, як він дивився! Краще б їй провалитися під землю від сорому!..
Що, ну що йому сказати? Як пояснити, щоб він зрозумів? Які слова знайти, щоб пробачив?!
Василь знав, звичайно, та й усі знали, що Микола сильний у сексі. Ну, то й що? Хіба ж можна сказати, наприклад, що їй закортіло переконатися? Чи що Микола її звабив? Хоч і те, і те, мабуть, чиста правда...
Їй подобалось бути бажаною. А якій жінці не подобається бути бажаною? Їй подобались наполегливі й грубуваті Миколині залицяння, його хтиві погляди збуджували, викликали непристойні думки, а часом непоборний плотський потяг. І вона здалася... Здалася, уступила його домаганням з острахом, з холодком у душі, ясно усвідомлюючи, що цього робити не можна, що це недостойно, передчуваючи, що пошкодує, що вже не буде вороття, що цим вчинком зруйнує щось чисте, щось суттєве... І пішла на це, погодилася... чому, ну, чому?!
З Василем їй було добре. І в ліжку, і в житті. Вони любили одне одного щиро й відверто, на заздрість усім. Вася у неї перший. І єдиний. Тобто, був єдиним. Тепер уже ні. І вона у нього перша. І єдина, вона це точно знала. А тепер симетрія порушилась. З її вини. З її дурної вини...
Ну чого їй не вистачало, ідіотці? Перцю, приправи до одноманітного життя? Таємниці? Шаленого, незвичайного, фантастичного сексу?..
Вона здогадувалась, що нічого нового в сексуальному плані Микола їй не запропонує, і в той же час таємно сподівалася, що ця зустріч принесе їй нові, бентежні, незабутні відчуття. Досі все, що вона хотіла, їй давав Василь. Будь-яку її забаганку він виконував з радістю, йому дуже подобалась Катина відвертість у висловленні сексуальних бажань. Вона теж була хорошою коханкою, Катя це знала, їй було приємно це знати, вона цим пишалася! З Василем у них була гармонія в інтимному житті, обом було добре у хвилини близькості. І потім, після. І завжди... Просто ідилія, гірко посміхнулась подумки й раптом розридалась розпачливо, по-бабськи, завиваючи, схлипуючи й розмазуючи по обличчю залишки туші.
Що тепер буде?! Божечку, що ж тепер буде?! Як вона зважилася на таке?! І головне, навіщо?! Жаль про скоєне та страх переповнили її, крижаною брилою давили у грудях, мало не перетворюючись на паніку, коли Катерина уявляла, як Василь мовчки, не дивлячись у її бік, збирає валізи, прощається з дітьми та йде з дому назавжди.
Виплакалась, і їй стало легше. Переконувала себе, що не все втрачено, що все не так вже й трагічно, що Василь пробачить їй. Нехай насвариться, обізве останніми словами, накричить, навіть поб’є, нічого страшного, зате потім хай би все стало як раніше! І не вірила, що Вася здатен кричати на неї, а тим більше – вдарити. І не вірила, що все стане, як раніше. Ні, вже не стане.
Розділ3
Василь повернувся на роботу і поводився, як завжди. Ніхто нічого не помітив. Крім Олі. Лише вона побачила в очах свого начальника затаєний біль і навіть розпач. Їй стало шкода до сліз цього сильного, чесного чоловіка, що був для неї взірцем справжнього мужчини. Василя Петровича поважали усі: підлеглі, начальство, друзі та знайомі, бо він умів тримати слово й у своїх вчинках керувався тільки власною совістю. Усі поважали, а Оля любила його. Вона таємно заздрила Катерині Іванівні та мріяла опинитися на її місці. Мріяла проводжати Василя на роботу, зустрічати його, готувати їсти, прати труси та шкарпетки, прасувати сорочки, спати з ним, народити йому дітей. Їй здавалося, що усе це вона робила б краще, ніж Катерина. Але що ж, не судьба...
І коли їй на роботу зателефонувала Соня, подруга, яка працювала в тій же школі, що й Катерина, і повідомила скандальну новину про те, що тільки що вона бачила на власні очі, як Микола Степанович, фізрук, і Катерина Іванівна, вчителька української мови, дружина Олиного начальника, зачинилися в хаті з явно брудними намірами, Оля вирішила, що повинна повідомити про цю таємну зустріч Василя Петровича.
Вона не будувала ніяких планів, навіть думки не мала, що, скомпрометувавши Катерину Іванівну, отримає хоч якусь преференцію, стане хоч трошки ближчою Василю, зовсім ні! Їй стало прикро, що Катерина здатна чинити так підло! Ця підлість обов’язково мусить бути покарана!
Розділ4
Василь повернувся додому, повечеряли, потім він пішов перевіряти у дітей домашні завдання і вкладати їх спати. Катя прибирала на кухні, тремтячими руками мила посуд, готувалась до неминучої розмови й відчувала, як серце вистрибує з грудей. Увесь вечір вона боязко позирала на чоловіка, намагаючись прочитати хоч якийсь знак у його очах, та очі були непроникні й чужі – і це єдине, що змінилося. А в іншому Василь поводився так, начебто сьогодні вранці нічого не трапилося, і така його поведінка збивала Катю з пантелику. На мить, лише на коротку мить їй здалося, що й справді нічого не було! Спалахнула радість, але одразу ж і згасла.
Василь на кухню не повернувся, як це робив звичайно, щоб обняти Катю й разом піти спати, а замість того заходився шукати в шафі постіль і розкладати диван. Це означало, що між нею і Василем утворилася прірва, і тепер в їхньому сімейному житті починається новий етап з цією прірвою між ними. Він буде нелегкий і болісний, цей етап, і не було впевненості, що його вдасться пережити без втрат, зберегти сім’ю і хоча б залишки того щастя, яке їх супроводжувало за увесь час їхнього подружнього життя.
Катя сіла за стіл, прислухалася до звуків, що долинали з кімнати, і не знала, що робити. Нестримно захотілося лягти в ліжко, сховати голову під подушку, відгородитися від сьогоднішнього дня, від цього жорстокого світу, в якому трапляються такі брудні речі та змушують її страждати. І Васю теж.
І Васю? Не схоже, щоб він страждав. Здається, йому байдуже! Вона увесь день, навіть коли проводила уроки, тільки й думала, як нескінченно соромно їй буде, коли шукатиме слова для виправдання, уявляла, як принижуватиметься, щоб випросити пробачення! А Вася лаятися не збирається, поводиться спокійно, навіть спокійніше, ніж завжди! І зараз ляже спати, наче нічого й не було!
Раптом Катя зрозуміла, чому! Не тому, що йому байдуже, а тому, що йому боляче! Йому так боляче, що не вистачає сили на те, щоб сваритися, сперечатися, щось з’ясовувати! Він намагається приборкати цей біль, усю свою волю він спрямував на боротьбу з ним, щоб діти не помітили його горя і не злякалися, і вона уявила себе на його місці й жахнулася, усвідомила, як глибоко він страждає, як його серце стиснулося і давить каменем у грудях, не дає дихати, і їй стало так шкода свого чоловіка, так нестерпно соромно, що сльози бризнули у неї з очей і вона кинулася у кімнату до Василя, щоб випросити, вимолити пробачення, а ще поклястися, що любить його понад усе на світі... й почути, що й він її теж, і він її теж!
Вася лежав на дивані й зустрів її порожнім поглядом. Катя присіла на край, взяла безвольну руку чоловіка у свої долоні й стиснула її. Сльози текли по її щоках.
– Васю, – прошепотіла.
– Що? – холодно, наче чужий.
– Пробач мені.
– Будь ласка.
– Що?
– Будь ласка, я тобі пробачаю.
– Справді?!
– Справді.
Катя впала Василю на груди й плакала, плакала, закривши рота долонею та стримуючи ридання, щоб не потривожити дітей, а Василь лежав нерухомий і німий, не пробуючи заспокоїти Катерину чи проявити хоч якусь емоцію.
– Васю, це трапилося вперше і насправді...
– Не треба. Не треба ніяких пояснень.
– Віриш, я тебе страшенно...
– Вірю, – знову перебив він її.
Катя спробувала лягти біля чоловіка, та він не дав їй цього зробити.
– Іди в ліжко.
– А ти?
– Я спатиму тут.
– Ну, добре, – спробувала поцілувати, та він ухилився.
Посиділа трохи, шукаючи подумки інші варіанти поведінки, але нічого не придумала. Мовчки піднялася й пішла у спальню з винувато опущеними плечима. Що ж, думала, він мене прогнав. І правильно, його можна зрозуміти.
Ну, нічого, потроху все владнається, заспокоювала себе. Адже вони люблять одне одного, а коли любиш, то пробачиш усе!
Далі буде…