Розділ1
Важко сказати, чи правильно я вчинив, поїхавши у те відрядження. Якби не поїхав, то не мав би усіх цих проблем і жив би собі спокійно. А от чи було б це краще — сумніваюсь. Думаю, що ні, а ви читайте і судіть самі.
Спочатку кілька слів про себе. Звати мене Анатолій, я програміст, люблю свою професію, вважаю, що програмування — це такий же захоплюючий творчий процес, як будь-який інший, а майстерно складена програма викликає не менше естетичне задоволення, ніж довершеної форми споруда чи скульптура, і дуже шкода, що милуватися цим витвором людського розуму здатне доволі вузьке коло обізнаних у цій галузі осіб.
Комп’ютерні програми я почав писати ще в школі, потім студентом працював у різних місцях, а коли отримав диплом, влаштувався на роботу в київське відділення International Software corporation Ltd. Одразу відчув себе на своєму місці, та й хлопці в команді підібралися толкові та гонорові, кожен мріяв про планетарну славу й роботі віддавався сповна, тому й успіх, в тому числі фінансовий, не забарився, а головне — нашу фірму знають, поважають і охоче замовляють у нас програмний продукт.
Перший рік моєї роботи промайнув непомітно, наближалася відпустка, і я вже мріяв про берег синього моря, куди ми збиралися разом з Ніною, моєю ненаглядною нареченою, як раптом мене викликає Ярослав, директор, і наказує: наступної неділі летиш у Лондон на двотижневу конференцію, присвячену штучному інтелекту, не забудь принести паспорт, віза буде готова післязавтра, а про квитки подбає Зоряна — його помічниця і майбутня дружина.
Такий він, Ярослав. Не спитає, можеш чи ні, а треба, значить, треба, роби, що велять. А я зрадів, бо побувати у Великобританії коштом фірми — це ж круто! І нічого, що поїздка до моря відкладається, надолужимо!
Час до вильоту я використав на пошуки інформації про штучний інтелект. Підозрюю, між іншим, що науково-дослідний інститут, який очолює мій батько, Опанасенко Юрій Петрович, теж займається штучним інтелектом, але в них там усе страшенно засекречене, і якби не батькові друзі, я про цей інститут взагалі нічого не знав би, як не знав би й про якусь важливу, але секретну розробку, за яку татові дали Державну премію й присвоїли генеральське звання.
Предки аж ніяк не зраділи моєму закордонному відрядженню, особливо мама, — вона й досі вважає мене безвідповідальним підлітком, а от якби я одружився, вона б здала мене дружині й зітхнула з полегшенням, бо жінки значно серйозніші за чоловіків лише тому, що вони жінки. Та мені й самому кортіло одружитися з найпрекраснішою у світі дівчиною Ніною, але ми домовилися зробити це за рік, коли вона закінчить університет.
Хоча батьки й були проти мого відрядження, але робота — є роботою, тож довелося їм змиритися. А Ніна, проводжаючи мене в аеропорт, так гірко плакала, наче ми розлучаємося не на два тижні, а назавжди, і мені від цього теж робилося тривожно...
Розділ2
В аеропорту Хітроу мене зустріла представниця оргкомітету конференції Сьюзен — худорлява, граціозна і вродлива латиноамериканка, відвезла в готель, залишила схему пересування містом і порадила винайняти автомобіль.
Зранку почалася конференція, доповіді були цікавими, але іноді доводилося напружуватися, щоб хоч щось зрозуміти, і справа не в тому, що я не володію англійською, навпаки, нею я володію пристойно, а в тому, що її перекручують, як кому заманеться.
По обіді Сьюзен допомогла мені з орендою автомобіля, і я повернувся в готель на машині. Тільки-но поставив її на вільне місце у підземному гаражі, як на стоянку залетів чорний Мерседес, зупинився неподалік, і з нього вискочили двоє чоловіків та жінка. Незнайомці здалися мені підозрілими, навіть не знаю, чому, можливо, через те, що виглядали надто елегантними в брудному гаражі поряд зі мною, втомленим, у мокрій від поту майці, очманілим після поїздки в автомобілі з незвичним для мене правим кермом. Навмисне звертаю на цей факт вашу увагу, бо з нього все й почалося. Одним словом, мені стало соромно, я зіщулився й усіма силами намагався виглядати непомітним, і мені це вдалося — добродії навіть не глянули у мій бік, хряснули дверцятами й поспішили до ліфтів.
От і добре, що не помітили, подумав я, але вже за мить мене охопила несподівана й перебільшена гордість. Та що ж це таке, — не давала спокою думка, — звідки в мені ця меншовартість, чим ці троє кращі за мене, ну, одягнуті елегантно, то й що? Пересиливши недоречну сором’язливість, я схопив сумку й побіг за незнайомцями, а вже підбігаючи, мимоволі відзначив та ще й здивувався, що один із чоловіків натискає кнопки одна за одною, наче перед ним не панель ліфта, а сейф із кодовим замком, однак не надав цьому значення, бо переймався іншим: встигнути, щоб не чекати, поки звільниться сусідній ліфт — і це теж пояснити неможливо, бо потреби квапитися не було, але, певно, у мою судьбу втрутилося провидіння, й події просто не могли розвиватися інакше. Одним словом, я встиг, заскочив досередини, подякував присутнім і вибачився, сам не знаю за що.
Двері зачинилися, під ліфтом загуркотіло, і він рушив, але не вгору, а вниз. Я сприйняв цей факт байдуже, і навіть цікаво стало, куди прямують ці люди, та коли на екрані з’явилася цифра “-2”, мене охопила тривога, бо я виразно відчув, як атмосфера несподівано стала ворожою — незнайомці сторонилися мене, наче боялися заразитися якоюсь небезпечною хворобою, і в ту ж мить один із них, видно, старший, вдарив по кнопці “Стоп”, і ліфт зупинився. В повній тиші цей чоловік підійшов до мікрофона, натиснув кнопку виклику, дочекався відповіді й сказав ламаною англійською:
— Тут Санчес. З нами чужий. Потенційні вісімдесят чи й більше.
В динаміку щось клацнуло, а потім почулося:
— Ти впевнений?
Перш ніж відповісти, Санчес озирнувся на своїх товаришів, прочитав у їхніх очах підтвердження і мовив:
— Так. Дуже сильний.
Деякий час нічого не відбувалося, аж нарешті пролунало:
— Спускайтеся на п’ятий рівень, вас зустрінуть.
Ліфт рушив, а я почувався неначе у пастці. Очевидно, розмова велася про мене, це я був для них чужим та ще й з чимось таким, що виражається числом вісімдесят, і це було немало за якоюсь там їхньою шкалою.
На мінус п’ятому поверсі двері відчинилися у невелике приміщення, і мене м’яко, але наполегливо виштовхали з ліфта до трьох озброєних охоронців. Серце плигнуло у мене в грудях. Що за херня, куди це я потрапив на свою голову?!
Один з чоловіків обшукав мене, безвольного і переляканого, забрав сумку, гаманець та ключі, роздивився ці речі, поклав їх у пластиковий пакет і вручив пакет середньому.
— Слідуйте за мною, — сказав середній і рушив у ліві двері, а решта двоє пішли ззаду, тримаючи мене на прицілі.
Пройшли коридором, повернули ліворуч і зупинилися перед броньованими дверима. Чоловік трохи постояв, вочевидь, дав себе упізнати, клацнув замок, і ми опинилися в невеликій, яскраво освітленій кімнаті.
Нас зустрів кремезний лисуватий чоловік років п’ятдесяти, просто і водночас елегантно одягнутий в усе чорне.
— Можете йти, — наказав він конвоїру, а коли той, залишивши мої речі на стільці біля дверей, вийшов, запропонував мені сісти за стіл і сам сів навпроти.
Деякий час ми мовчки розглядали один одного, нарешті чоловік запитав:
— Хто ви?
— Я Анатоль.
— Пред’явіть ваші документи.
— Вони... — я повернувся на стільці, бажаючи пояснити, що усі мої речі знаходяться он у тому пакеті, але чоловік зупинив мене.
— Я сам, — сказав він, підвівся, витяг гаманець та сумку, деякий час вивчав мої папери, а потім заговорив чистою українською:
— Анатолій Опанасенко, такого-то року народження, громадянин України, перебуває у відрядженні для участі в конференції.
— Все правильно, — підтвердив я. — Вітаю, ваша українська бездоганна.
— Я українець, звати мене Микола Назарович.
— Дуже приємно, — сказав я, але відповідної ввічливості не дочекався.
Микола Назарович задумався, а я тим часом роззирався довкола. Стіл з комп’ютером та допотопним телефоном, кілька стільців, шафа, дверцята сейфа в стіні — от і все. Я прислухався до своїх відчуттів і дивувався: страшно мені не було, чоловік дивним чином викликав довіру. Можливо, своїм спокоєм, а може, тим, що земляк, хоча за цих обставин сподіватися на якесь особливе ставлення було, мабуть, зайвим.
— Пане Анатолію, — нарешті озвався чоловік, — розкажіть, що вас сюди привело.
— Нічого мене сюди не привело, — чесно признався я. — Я збирався піднятися до себе у номер, а ліфт раптом поїхав в інший бік, і от я...
— А як ви взагалі потрапили в ліфт?
— Що значить “потрапив”... дуже просто потрапив! Забіг та й усе. Там уже були ті троє.
— Хм... А от про це, будь ласка, детальніше.
— Як ще детальніше? Біг та й забіг. Став та й стою. Потім ліфт рушив...
— Особи, що були в ліфті, навмисне чекали, доки ви добіжите?
— Ні! Вони зайшли, той чоловік, що потім з вами балакав, почав натискати кнопки одна за одною, начебто набирав якийсь код... еге ж, якось дивно... а я біг і думав, от би встигнути, от би встигнути... ну, і встиг...
— Ясно, — сказав Микола Назарович і знову занурився у свої думки. Ясно, що йому ясно, що ж тут може бути не ясного?
— Пане Анатолію, — нарешті озвався пан Микола, — скажіть, будь ласка, ви ніколи не помічали, що деякі події відбуваються саме так, як ви того хочете?
— Що ви маєте на увазі? — здивувався я. — А... розумію, ну, так, здавалося іноді, чому ж ні? Як усім. Щось трапляється, як ти хочеш, от і запам’ятовуєш. Білет, наприклад, на екзамені витягнув, який вивчив, чи в лотерею виграв — і здається, що це сталося тому, що ти дуже цього хотів. Але подібні випадки пояснюються простою імовірністю, ви ж знаєте, є така наука — теорія ймовірностей.
— Знаю. Тому уточню запитання: чи були у вашому житті ситуації, коли майже неймовірна подія сталася саме тому, що ви цього палко бажали?
— Та ні, не було такого! Хоча... так, щось схоже було! Давно, правда, я ще в школі вчився, і нам було задано вивчити доведення важкої теореми, я його цілий вечір учив і вивчив, а вчителька викликала двох учнів, а мене ні, а я так хотів, щоб викликала, і знав, що не викличе, бо вона завжди викликала лише двох, але вона подумала і викликала мене і поставила найвищий бал! От я й вирішив, що вона мене викликала, бо я дуже цього хотів, а насправді я не знаю, чому вона мене викликала. Такі от дитячі фантазії... Правда, потім вона знову тільки по двоє викликала, а щоб трьох — ніколи. Через це я довго пам’ятав цей випадок, а потім забув, і якби ви якось так, особливо, не спитали, то й не згадав би...
— Ясно, — задумливо мовив Микола Назарович, вислухавши моє довге та плутане пояснення, а я намагався вгадати, чому він ставить ці дивні запитання. Зрозуміло: він дивується, як мені вдалося потрапити на цей секретний об’єкт. Об’єкт точно секретний, бо чого б це він знаходився під землею? Бути тут я не мав права, і мабуть, Микола Назарович вирішував, яким чином мене ліквідувати — он як допитує і дивиться підозріло, думає, либонь, що я шпигун.
І все ж мені здавалося, що мій співрозмовник не хоче мене ліквідовувати. Він вагається. А я йому допоможу, буду усіма силами хотіти, щоб він мене не ліквідовував, а відпустив, ну, як тоді з тією теоремою, бо дуже схоже, що пан Микола переконаний, що це я своїм бажанням змусив учительку викликати мене! Ну, й хай собі думає, це мені на руку.
Нарешті Микола Назарович зважився, взяв трубку телефона ще того, старого зразка, двічі крутнув диск і сказав:
— Містере Стенфорде, зайдіть до мене.
За хвилину в кабінеті з’явився худющий чоловік років сорока у білому халаті та окулярах в золотій оправі.
— Містере Стенфорде, — сказав пан Микола, — зробіть, будь ласка, тест номер два цьому парубку.
Я прослідував за Стенфордом, і знову нас супроводжували ті троє.
Тест був не складний. Мені на голову наділи шолом, всадовили перед комп’ютером і пояснили, що я мушу, наче в якійсь грі, керувати автомобілем, що їде гірським серпантином. От тільки керувати доводилося не джойстиком, клавіатурою чи мишкою, а з допомогою уяви. Це було дивно і незвично, спочатку у мене нічого не виходило, автомобіль не слухався, навіть рушити мені не вдавалося, а коли нарешті вдалося, то він одразу опинився у проваллі, а потім знову і знову, але Стенфорд щось там підкрутив, налаштував, і справи пішли краще, я вже встигав вписуватися в повороти, пригальмовувати, де слід, а швидкість поступово зростала і лише коли вона стала просто шаленою, машина зірвалася з дороги, а я відчув, що геть виснажився наче від справжніх перегонів.
Забавний тренажер, думав я, але принцип дії у нього, мабуть, не складний. Шолом читає сигнали мозку, а спеціальна програма розшифровує їх і керує комп’ютером. З технічної точки зору все просто, але мені було дивно, бо я й не здогадувався, що комп’ютер вже навчили читати думки.
Коли ми повернулися в кабінет до Миколи Назаровича, Стенфорд поклав йому на стіл роздруківку результатів тесту. Микола глянув і хмикнув. Вони перезирнулися і покивали головами, видно, раділи, що я так вправно керував автомобілем.
— Послухайте, Анатолію, — мовив Микола, коли ми залишилися самі. — Ви усвідомлюєте, що потрапили в дуже неприємну ситуацію і вина в цьому повністю ваша?
— Нічого собі! — обурився я. — Вина? Я що, по-вашому, навмисне...
— Допускаю, що ви зробили це ненавмисне, але від цього нікому не легше. Якби ви не змусили механізм ліфта спрацювати з деякою затримкою, яка дозволила вам опинитися всередині, де ви не мали права бути, а перед тим не примусили наших співробітників не помічати вас, то нічого й не трапилося б.
— Що?! — обурився я. — Який ліфт?! Який вплив?! Що за маячня?!
— Так! — твердо мовив Микола Назарович. — Тільки що усі троє подали мені письмові пояснення. Вони вас не бачили, тому що ви заборонили їм бачити вас і затримка в роботі дверей ліфта безперечно була викликана вашим впливом.
Я розгубився. Все це звучало дуже тривожно. Мене звинувачують у тому, чого я не чинив! Але навіщо?! Збираються шантажувати? Влаштували якийсь ідіотський спектакль з охоронцями та лабораторією і зараз вимагатимуть грошей. А судячи з дорогого реквізиту, роблять подібні речі не вперше. Ліфт, охоронці з макетами автоматів, купа артистів... Це означало одне: викуп вони призначать чималий.
— Ви жартуєте, Миколо Назаровичу? — пробелькотів я, напружено вигадуючи спосіб, як виплутатися з цієї ситуації.
— Зовсім ні, — серйозно мовив пан Микола. — Ви ж не думаєте, що ми розіграли перед вами спектакль?
— Саме так я й думаю! Постановка й більш нічого! Невже ви сподіваєтеся переконати мене у тому, що я вплинув на механізм ліфта? Чи змусив когось не помічати мене! Та це просто смішно!
— Не збираюся я вас переконувати, — мовив Микола Назарович. — Не вірите, то й не треба. Навіть краще, що не вірите. Для вас самого краще.
Я й без нього прекрасно знав, що для мене краще! Для мене краще було б опинитися у своєму номері й забути усю цю дурну пригоду наче кошмарний сон, але, на жаль, чоловік навпроти мене був надто реальним. Я засовався на стільці, а Микола Назарович зиркнув на мене й поринув у роздуми, які тривали кілька нескінченних хвилин.
— Послухайте, Анатолію, — продовжив він рішуче, очевидно, прийнявши рішення. — Попереджаю: ніхто не повинен знати про те, що трапилося з вами. Забудьте, викиньте з голови все, що ви тут побачили й почули, інакше наслідки можуть виявитися для вас дуже неприємними. І затямте: за вами наглядатимуть, тому, будь ласка, не робіть дурниць.
Я здогадався, на що він натякає. Почну базікати — приб’ють нишком, ніхто й не взнає, де могилка моя. Тому я посилено закивав головою на знак згоди.
— Прочитайте оце й підпишіть, — протягнув він мені листок з текстом.
Жодної угоди я не читав так уважно, як цю. Правда, це була не угода, а підписка про нерозголошення. Суть проста: розголошу — мені капець. Прочитавши документ двічі, я взяв ручку, поставив число та підпис.
— Зараз вас супроводять у ваш номер, — сказав Микола Назарович.
— А моя копія? — спитав я.
— Вона вам не потрібна, — похмуро посміхнувся пан Микола, — і навіть може нашкодити, — додав він, вручив мені пакет з речами й провів до виходу.
— Не впевнений, що роблю правильно, — мовив він при цьому задумливо, — щось мене спонукає скористатися винятком з правил. Боюся, що саме ви так на мене впливаєте, пане Анатолію.
Знову ці троє провели мене до ліфта, де передали якійсь жінці, ми з нею піднялися на 14-й поверх, і я нарешті опинився у своїй кімнаті. Годинник показував 22:15, отже, увесь цей кошмар тривав три з половиною години.
Далі буде…