Розділ1
Історія, яку я почув і зараз вам розкажу, так мене вразила, що я не зміг утриматися від спокуси викласти її на папері. Уже сам цей факт досить дивний, адже навіть шкільні твори я страшенно не любив писати. Сподіваюся, що й вас ця історія теж не залишить байдужими.
Почалося все в аеропорту Бориспіль із випадкового знайомства. Я тоді летів до Рима, виліт відкладався, і ми з моїм сусідом розговорилися. Юрій Петрович — мій ровесник, отже, почали пригадувати минуле, та й так, слово за словом він розказав мені про своє життя. Навіщо він це зробив — не знаю, але й досі дивуюся неймовірній відвертості мого попутника. Видно, правду кажуть, що тільки з незнайомцями люди бувають по-справжньому відвертими.
Цей роман заснований на його розповіді. Імена я змінив на прохання героїв, з якими мені згодом пощастило познайомитися.
Позаяк книжки писати я не вчився, то не дотримувався правил, яких, можливо, треба дотримуватися, коли пишеш романи, деякі сцени, зізнаюсь, вигадав, усіляко уникав нецензурних висловів, а де не зміг, то включайте пищавку, як у кіно, або взагалі не читайте. На своє виправдання скажу, що Юрій Петрович застосовував значно міцніші слова! І зовсім без них моя розповідь виглядала б пісною, рафінованою й не правдивою...
Цілком усвідомлюю, що можна було написати краще, але я старався, тож не стріляйте в піаніста, він грає, як уміє...
Розділ2
— Народився і виріс я в селі, недалеко від обласного центру, — так почав Юрій Петрович свою розповідь. — За часів Брежнєва. Ви ж пам’ятаєте, Вадиме, як воно було. Жили нормально, не розкошували, але й не бідували. Учився я непогано з усіх предметів, а від математики та фізики був просто в захваті! Непомітно пролетіли шкільні роки...
Весна. Травневі запахи, кольори, звуки, душа співає, і здається, що життя обіцяє радісне й безхмарне майбутнє.
Дорога зі школи додому — через посадку, потім по краю поля. Скільки разів ходили цією дорогою Юра й Марія за шкільні роки — хто порахує? Та цей раз особливий. Останній.
— Ти не передумав? На фізмат?
— Ага. А ти?
— І я не передумала.
— Великий конкурс?
— Торік було чотири з половиною... А в пед?
— Та не дуже. На фізику менше двох. Важко вчитися, кажуть. Через це.
— Ну, ти зможеш. Петро Васильович на тебе не нахвалиться.
— Перебільшує! Ти ж знаєш, варто проявити інтерес до фізики — і все, ти геній, другий Ейнштейн!
— Ой, не прибіднюйся! Друге місце на обласній олімпіаді просто так не дають. У тебе точно талант.
— Та пощастило, от і все. Легкі завдання були.
— Ну-ну...
Помовчали. Вітерець пробіг по молодій траві.
— Марічко...
— Що?
— Це ж ти поїдеш у свій мед, а я — у пед...
— Угу. Надіюся.
— Я скучатиму за тобою...
— Та не вигадуй!
— Скучатиму! Я знаю. Ні за ким не скучатиму, а за тобою буду.
— Ой, прямо! Знайдеш, кого додому проводжати.
— Може, і знайду. Але ні. Ти одна така на світі!
— Не сміши мене! Іди вже! Скучатиме він, аякже!..
— Маріє, запізнимося! Біля школи вже музика грає на все село!
— Та йду! Виходьте, я наздожену!
— Досить перед дзеркалом крутитися! Уже й так гарна! Як свиня в дощ! Скоро доведеться женихів голоблею відганяти!
— Ну, ви скажете, тату!
Але ж таки гарна вродилася! У маму. Чорні очі, чорне волосся, струнка, невисока на зріст, худенька, тому здається тендітною, як семикласниця. А що вже весела! Сміялася б із будь-якого приводу!
Актова зала прикрашена, вчителі у своїх найкращих нарядах, випускники в нових костюмах — не тільки для випускного, а ще й на потім згодяться, а випускниці — це особлива розмова… Гуляти так гуляти, один раз у житті випускний, хто там буде економити!
Усі гарні, а Марійка чи не найгарніша у своєму рожевому платті!
Директор:
— Грамотою обласного відділу народної освіти за особливі успіхи у вивченні фізики нагороджується Опанасенко Юрій Петрович!
Юра виходить, соромлячись нового костюма, до якого ще не звик, як не звик до загальної уваги, не знає куди подіти руки. Дівчата милуються цим високим, широкоплечим юнаком, і не одна з них потайки зітхає.
Оплески та щирі вітання. Юрко заслужив. Хай не золоту медаль, як дочка голови колгоспу, а щось навіть краще — любов однокласників і повагу вчителів.
— Ну що, Юро, вітаю й чекаю тебе сюди, на моє місце! — Петро Васильович, улюблений учитель фізики.
— Обов’язково, Петре Васильовичу! Ви ж мені допоможете стати таким учителем, як ви?
— Ну що ти, ти мене переплюнеш!
— Ага, вас переплюнеш!.. Дякую вам за все, Петре Васильовичу!
— А я дякую долі, що мені такий учень трапився! Твій брат теж міг би стати хорошим фізиком, але обрав армію. Ну, там його здібності теж знадобляться. Щасти тобі, Юро!
Отримали атестати, потім усі в спортзал, там столи — окремо для вчителів і батьків та окремо для випускників, тільки з шампанським, та де там! Кому самогонки — он Паша наливає під столом. От хуліган, але що з нього взяти? Виріс без батька, мама в чарку заглядає, добре, що до випускного довчився.
Уже всі всіх люблять, найпроблемніші учні найсуворіших учителів і навпаки! І вже забулися прогули, розбиті вікна і двійки за поведінку. Ніяких образ.
Ну і танці, танці, танці! Першими здалися батьки, потім учителі потроху розійшлися по домівках, усі потомилися від емоцій, переживань, музиканти вже збирають апаратуру, тільки випускники не розходяться, бо традиція вимагає зустріти світанок і написати десь великими літерами, що випускний такого-то року відбувся.
Дорога додому раннього ранку зовсім не така, як удень. Юра віддав Марійці свій піджак, а сам виду не подає, що змерз, іде поодаль, стримує дрижаки.
Раптом зупинилися.
— Юрчику.
— Що?
— Поцілуй мене, — ледь чутно.
А Юркові аж подих перехопило!
— Не хочеш?
— Та як не хочу?! — і поцілував у щоку.
— Не так! По-справжньому! — потягнулася до нього губами...
Боже-Боже, який він солодкий, цей невмілий, несміливий перший поцілунок!
Здача документів. Батько серйозний, але видно, що хвилюється, щоб нічого не забули, щоб правильно заповнили всі папери, записали, коли який екзамен, та й узагалі, тривожно, чи добре тут буде сину.
А Юра не переживає, уже познайомився з іншими абітурієнтами, розмовляють про майбутні іспити.
Місяць пролетів у підготовці до вступу, а ще — у передчутті великих і радісних змін.
Коли й бачилися з Марією, так хіба що кількома словами перекинулися. Про поцілунок ані слова, хоча обидва тільки про нього й думали.
Нарешті результати екзаменів. Юра пройшов! Мама з татом ходять горді, наче це їх в інститут прийняли.
А Марія не пройшла. Балів не вистачило. Чи, може, грошей. Хтозна. Усяке балакають. Ну, однак ніхто не збирався платити.
— Юро, мені пропонують з цими балами в медучилище. Буду медсестрою. Що порадиш?
— Іди, Марійко! Поки що так, а інститут потім закінчиш! Але ж це в іншому місті...
— Ну, так. І добиратися незручно.
— Усе одно краще, ніж рік втрачати! Погоджуйся, а там буде видно!
Так і зробили.
Розділ3
Інститут — це зовсім не те, що школа. І гуртожиток — не батьківська хата. Свобода!
Свобода — це усвідомлена необхідність. Так учить філософія. Марксистсько-ленінська, не якась там, а найправильніша.
Юрку це визначення сподобалося. Він змалечку так і робив, просто не знав, що це правильно ще й з точки зору науки.
Тому в інституті у нього справи одразу пішли добре. Спочатку лекції, потім підготовка до завтрашніх занять, а тоді вже розваги. Кіно, театр, футбол чи баскетбол. Іноді ходив із хлопцями в пивбар, а що? Дорослий уже! Та міру знав, ще й друзям допомагав додому дістатися в разі чого.
Щосуботи додому. Скучав спочатку, але потроху звик. Їздив за домашніми харчами, яких вистачало десь до середи, а там уже в студентську їдальню. Теж нічого. Дешево.
А ще раз на кілька тижнів зустрічався з Марійкою. Чекав цього аж до сердечного щему.
На жовтневі свята, проводжаючи з клубу, насмілився, узяв її теплу руку, але не так, як у дитинстві, а зовсім, зовсім інакше, і тримав її до самого дому, а вона не віднімала. І прощаючись, поцілував. У губи. А вона вирвалась і втекла!
«Марічко! Я тебе люблю.
Юра».
Отакий лист прийшов у медучилище. Марія відкрила конверт, прочитала і зашарілася, мов макова квітка. Короткий лист, а що ще треба? Вона й так знала, знала майже напевно, але тепер усе буде зовсім не так, як до того. Як до цього листа. Тепер тільки щастя.
Не збиралася цього тижня додому, а прилетіла як на крилах, бо Юра точно приїде. А ось і він! Іде з автобуса. Зустрілися посеред дороги не в змозі ще здалеку стримати радісні усмішки, обнялися міцно й поцілувалися, ні від кого не ховаючись. Хай усі бачать, яке в них кохання!
— Ти отримав мою відповідь?
— Ні, а коли ти відправила?
— Того ж дня, як твій лист прийшов.
— От шкода! І що ж ти там написала?
— А ти вгадай!
— Що ти мене не хочеш бачити.
— Неправильно! Давай ще раз.
— Що ти мене не любиш?
— Знову не вгадав!
— Що у тебе там завівся залицяльник.
— Ох, який же ти дурний, Юрчику! Там написано, що я тебе лю...
— Що «лю»? Не розумію!
— Що я тебе сильно лю!..
— Що за лист такий загадковий?..
— Блю! Дурень ти неотесаний!
— А я тебе, Марічко, і лю, і блю в сто разів сильніше! Ні, в тисячу і в мільйон!
— Ти радий?
— Я такий радий, що ніхто ніколи таким радим не був у всьому світі!
— І я рада, любий. Як отримала твого листа, то цілий день наче свято було, а знаєш, де я його зберігаю?
— Де?
— Ось тут. Біля серця.
— Та що там у тебе, кишеня?
— Та яка кишеня, ти що?
— А що ж там?
— Бюстгальтер там, щоб ти знав, тупий уже зовсім?!
— Ой, що ж це виходить? Виходить, що я своїм листом начебто притуляюся до.., ну, до...
— Ага. Саме так!
— Ой, який я щасливий, Марійко!
— І я теж, Юрчику!
І почалося листування. Найплодовитіший письменник позаздрив би двом закоханим, які не мають змоги бути поруч. Юра приходив із пар і перш за все читав нового листа, потім перечитував один чи два попередніх, писав відповідь, вкидав листа в поштову скриньку і лише потім обідав і брався за науку. Марія чинила приблизно так само. І про що б вони не писали — чи про погоду, чи про заняття, чи про друзів, а виходило все про любов. Любов пронизувала листи між рядками, між словами, між буквами, проникала в пори паперу, і слухняна пошта переносила ці флюїди з інституту в медучилище й назад і, як ткацький верстат, плела прекрасну тканину їхнього кохання.
Коли вперше за багато днів Юра не отримав листа від Марії, він засмутився й навіть розпереживався. А що, як Марія покохала когось іншого? Ця думка мучила бідного парубка аж до наступного дня, коли прийшло одразу два листи! І все стало на свої місця. Однак переляк затаївся десь глибоко в душі та час від часу навіював жахливу думку про можливість втратити найцінніше, що було в його житті — Марію.
Зустрічалися двічі на місяць, а іноді й тричі, якщо виходило. Цілувалися до нестями за Марійчиною хатою під розлогою вербою, націлуватися не могли. Аж дух захоплювало і губи боліли. Марія дозволяла вже торкатися грудей, але тільки через кофтину. А далі — зась! Юркові й цього було досить, щоб відчувати себе на сьомому небі!..
У групі, де вчився Юра, 28 студентів, із них восьмеро дівчат. Майже всі живуть у гуртожитку, здружилися, ходять одне до одного в гості. Утворилася наче сімейна атмосфера, дівчата допомагали хлопцям готувати їжу, пришивали ґудзики чи зашивали шкарпетки, а ті їм розв’язували задачі й роз’яснювали найскладніші місця з підручників математики.
Намітилося кілька пар. До них ставилися з розумінням і іноді залишали одних у кімнаті.
Та більшість хлопців не зв’язували себе серйозними стосунками, а поводилися відповідно до ситуації. Вдалося вряди-годи затиснути десь у кутку дівчину для взаємного задоволення — от і добре. Буде що хлопцям розказати. А ні, то ні.
Були, правда, серед студенток старших курсів кілька вельми доступних, але зв’язуватися з ними хлопці не спішили, стримувані вродженим відчуттям, що не все доступне — добре. Серед таких дівчат вирізнялася Сніжана — гарна струнка білявка з довгими ногами, наче з обкладинки журналу. Вона часто навідувалася до кімнати, де жив Юра з трьома іншими хлопцями. Не одного парубка Сніжана навчила мистецтву фізичного кохання.
Недосвідчених недавніх школярів доступність дівочого тіла приваблювала і водночас лякала. Більшість із них приїхали з села, а там суворо засуджували дівчат подібної поведінки. Однак природа брала своє, і Сніжана ніколи ще не чула слово «ні» у відповідь на завуальовану, а іноді й відверту пропозицію. Тільки Юра поводився, як неприступна фортеця. Сніжана перепробувала всі свої хитрощі, щоб звабити цього стрункого, розумного й урівноваженого юнака, але до своєї цілі нітрохи не наблизилася. Душею й тілом він належав Марії, і не було в світі сили, яка б могла розірвати цей союз.
Далі буде…